демони
Jul. 6th, 2025 02:48 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
v1snykБувши з раннього дитинства хрещеним і завжди впевненим, що Бог є, я досить довго уникав необхідності потрапити в церкву. Оглядаючись назад, я міг би придумати багато виправдань, чому так, але навіщо, коли справжню причину я й так чудово знаю і пам'ятаю.
Просто я був упевнений, що як тільки переступлю її поріг, демони, що мене населяють, кинуться назовні. Буквально так само видовищно, як це показують у фільмах про екзорцизм. Під переляканими поглядами оточуючих я буду битися у конвульсіях на підлозі з піною на губах, видаючи страшні хрипи й крики, а з мене звідусіль звиватимуться димні струмені нечистої сили, випаровуючись з диким вереском під силою святого духу, що панує всередині храму.
Зрештою я таки погодився піти у церкву, але нічого подібного не сталося. Було важко стояти кілька годин і трохи нудно. І все. Я нічим не відрізнявся від інших парафіян.
Мені то було дивно. Я знав, що всередині мене живе щось лихе. Я знаю, що воно нікуди не поділося й досі. Це не про голоси в голові чи щось подібне. Просто то настільки невіддільна частина мене, така собі темна сторона, без якої мене не може існувати; жодна сила не відірве її й не випустить назовні.
У моїй внутрішній злобі й жорстокості не варто шукати логіки, бо жодної логіки в ній нема. Я міг визвіритися на людей чи тварин, на сильніших чи слабших за мене; на тих, кого люблю і кого ненавиджу, спонтанно або продумано.
Моє дитинство було тісно переплетене з приватним подвір’ям бабусі та дідуся та одомашненою живністю, що там мешкала – наскільки це могла дозволити моя алергія та кволе здоров'я загалом. То був мій рай і моє пекло. Через неможливість справитися з внутрішньою злобою. Через специфіку таких господарств у 90-х – ок, варто визнати, я не тільки від народження уйобок, адже коли всіх зайвих цуценят та кошенят топлять, а всіх «їстівних» тварин рано чи пізно пускають під ніж, це також накладає певний відбиток на свідомість.
Різати птахів при мені ніколи не соромились, і в тому процесі було щось звабливе. Методичність і точність кількох рухів, що випускали з жертви всю кров. Таїнство процесу, коли жива істота за пару хвилин перетворюється на сировину для майбутнього обіду.
Я сам досить рано напросився зарізати свою першу жертву, гуску, але не подужав: занадто слабко перетнув горло, так що кров не витікала, й вона ніяк не хотіла конати. «Замучив гуску» – короткий вердикт дідуся, котрий не витримав і зробив все як треба, потім дуже довго мене гнітив. Після того жодного разу я більше ніколи не намагався нікого різати, щоб не мучити.
У тому світі я дійсно любив більшість тварин навколо і не хотів мучити, але раз за разом завдавав їм страждань. Скинути з усієї сили кішку з ящика, де спали козенята, просто щоб показати свою старанність. Гратися з молодим півником так активно, що наступного дня він вмер, харкаючи сукровицею, бо я йому ненароком скрутив шию. Кидатися навмання ножем у загоні з тваринами і зрештою влучити просто в бік улюбленій козі. За останній випадок особливо соромно, що я так і не наважився зізнатися одразу. Рана була маленька й непомітна, але загноїлася, й бабусі з дідусем доставило чимало клопоту виходити ту козу.
Тварини, як і люди, мають досить яскраві й різні особистості. Як і люди, одні приваблюють, інші дратують. Особливо коли йдеться про життя і смерть. Мої вподобання рідко збігалися з практичним сенсом виживання тих чи інших тварин. Одну козу я ненавидів просто за те, що залишили жити її, а не її сестру. Я методично закидував її камінням, поки не став викликати у неї хтонічний жах просто своєю появою – моя здатність робити боляче на відстані перетворила її життя на постійний страх. Я ненавидів одну кішку просто за те, що через її існування топили всіх кошенят іншої – двох котів у господарстві було достатньо. В моєму запаленому мозку навіть з'явився план, як непомітно її позбутися. Восени зазвичай палили одне величезне вогнище з усього листя, хмизу й тому подібного органічного непотребу. Я мав вкинути її живцем в те вогнище, а на ранок розтоптати зітлілі кістки. На щастя, моя внутрішня чорнота компенсується моїм же внутрішнім боягузством – нічого подібного я не зробив, та й не зміг би зробити насправді.
Само собою, усе так само йшло шкереберть не тільки з тваринами, а і з людьми. За пів року до першого класу мене все ж змогли насильно впихнути в дитячий садок, щоб хоч трохи навчився ладнати з іншими дітьми. Чи варто говорити про те, що, звісно, й близько не навчився? Мене одразу ж зненавиділи як новачка майже всі. При відверто тупих та недалекоглядних вихователях, кожен день був битвою за виживання. Правда, тоді я мав досить великі габарити, як для свого віку, плюс достатньо недоумкуватої хоробрості, щоб битися наодинці проти натовпу і навіть добряче навалювати хоча б найменшим ворогам.
У тому постійному хаосі за мене одного разу заступилася дівчинка Ліна, окрім імені якої в мене залишився тільки один спогад – довге й чарівне чорне волосся. Вона й сама була неймовірно гарна, не тому, що заступилася, а об'єктивно. Двір Ліни знаходився на півдорозі з нашого дому до лугів, де дід пас кози, і ми часто тепло віталися, коли я проходив повз, а вона була на вулиці. За мірками дошкільного віку, то була, певно, любов. Любов, однак, недовга: в одній зі звичних групових бійок всіх проти всіх я добряче відтаскав Ліну за її чудове чорне волосся. Я правда не пам'ятаю, чому і навіщо. Наступного разу, коли я привітався до неї, проходячи повз її двір, вона мовчки показала язика, відвернулася й пішла геть.
Подальші спогади про неї в дитсадку у мене відсутні – чи вона взагалі перестала з часом ходити, чи просто уникала мене. Востаннє я побачив її випадково на вулиці вже в рік закінчення школи. Природно, вона мене не впізнала. Природно, вона виросла справжньою красунею. До сьогодні я так і не позбувся тієї звички виглядати її в її дворі, проходячи повз, хоча там багато років живуть інші люди, а Ліна вже мала б бути дорослою жінкою із власною родиною.
Потрапивши у школу, я одразу ж зненавидів одну з дівчат у паралельному класі. Напевно, навіть ви стикалися з таким, коли людина починає бісити з першого погляду, без жодної раціональної причини. У тому випадку в мене не було жодних інших думок, окрім однієї, найбільш очевидної: треба її вбити. Так, я вже знав, що то незаконно, але найрізноманітніші та найяскравіші плани вбивства у своїй голові старанно виношував.
Шкільне крило з першокласниками на перервах між уроками нагадує мавпячу клітку, де всі носяться чи б'ються. Одного дня в такому місиві вона виникла просто переді мною. Вона мене не бачила, мені здавалося, мене ніхто не бачить. Я простягнув руку і взяв її за шию. Ні, не намагався душити, просто доторкнувся і з жахом відсмикнув руку від однієї тільки думки, що міг зайти так далеко не у своїх фантазіях, а насправді. Я втік і довго та марно намагався відмити з руки вологий запах її поту, що ввижався мені скрізь. Мою ненависть зняло як рукою, і та дівчина повністю зникла з мого життя, хоч ми так і навчалися в сусідніх класах усі шкільні роки. Я навіть ніколи не знав її імені.
Мої рідні часто намагалися мене з кимось подружити задля соціалізації, але зазвичай від цього ставало тільки гірше. Одного разу мене звели з Женею, онуком бабусиної знайомої. Ми з Женею провели незабутнє літо, адже він виявився не меншим покидьком, ніж я сам.
Ми планували, а головне здійснювали чимало пакостей, як у його, так і в моєму дворі. Основною жертвою була рідна тітка Жені, груба дебела дівка з явними проблемами в розвитку. Ми використовували її недалекоглядність, щоб познущатися з неї достатньо відчутно, але не настільки, щоб нам за це прилетіло. Хоча не завжди, зокрема того разу, коли Женя тупо огріб її мітлою по спині. Щоб ви раптом не подумали про мене хоч щось хороше, я зайвий раз підкреслю, що завивання розумово відсталої негарної баби – то було для мене дійсно смішно.
Деякі речі, що ми робили, мені соромно згадувати навіть у такій відвертій сповіді. Як і взагалі соромно згадувати більшість того, що я накоїв і того, що досі живе в моїй голові. Усе перелічене вище – звісно ж, не повний список, а просто кілька прикладів, які першими спали на думку.
В одній із попередніх заміток я писав, що краще б мене ніколи не було. Читаючи те, ви могли б подумати, що то просто перебільшення через поганий настрій. А от ніхуя, блядь. Бо я себе добре знаю. Я лихий. Я завжди гірший, ніж ви можете про мене подумати.
Зважаючи на це все, мені самому дивно, що чим далі, тим більше я можу прикидатися нормальним. Мати нормальну сім'ю і справжню дорослу роботу, де дорослі люди цілком серйозно обговорюють важливі речі й переймаються за них. Так що іноді посеред якогось нудного важливого мітингу хочеться криком спитати, ви що, сліпі, невже ви не помічаєте, що я їбанутий?
Мої демони, чи просто темна частина мене так і продовжує жити всередині. На щастя, ніхто не в змозі читати думки, ніхто ніколи не осягне, що ж за чортова поєбота постійно робиться у моїй свідомості. Тим більше зважаючи на те, як добре з часів дитинства я навчився її ховати. Однак я ніколи не зможу позбутися страху, що одного разу втрачу контроль, і вся та чорнота, що так довго й старанно накопичується, знову вивалиться на тих, кого я по-справжньому люблю.
Просто я був упевнений, що як тільки переступлю її поріг, демони, що мене населяють, кинуться назовні. Буквально так само видовищно, як це показують у фільмах про екзорцизм. Під переляканими поглядами оточуючих я буду битися у конвульсіях на підлозі з піною на губах, видаючи страшні хрипи й крики, а з мене звідусіль звиватимуться димні струмені нечистої сили, випаровуючись з диким вереском під силою святого духу, що панує всередині храму.
Зрештою я таки погодився піти у церкву, але нічого подібного не сталося. Було важко стояти кілька годин і трохи нудно. І все. Я нічим не відрізнявся від інших парафіян.
Мені то було дивно. Я знав, що всередині мене живе щось лихе. Я знаю, що воно нікуди не поділося й досі. Це не про голоси в голові чи щось подібне. Просто то настільки невіддільна частина мене, така собі темна сторона, без якої мене не може існувати; жодна сила не відірве її й не випустить назовні.
У моїй внутрішній злобі й жорстокості не варто шукати логіки, бо жодної логіки в ній нема. Я міг визвіритися на людей чи тварин, на сильніших чи слабших за мене; на тих, кого люблю і кого ненавиджу, спонтанно або продумано.
Моє дитинство було тісно переплетене з приватним подвір’ям бабусі та дідуся та одомашненою живністю, що там мешкала – наскільки це могла дозволити моя алергія та кволе здоров'я загалом. То був мій рай і моє пекло. Через неможливість справитися з внутрішньою злобою. Через специфіку таких господарств у 90-х – ок, варто визнати, я не тільки від народження уйобок, адже коли всіх зайвих цуценят та кошенят топлять, а всіх «їстівних» тварин рано чи пізно пускають під ніж, це також накладає певний відбиток на свідомість.
Різати птахів при мені ніколи не соромились, і в тому процесі було щось звабливе. Методичність і точність кількох рухів, що випускали з жертви всю кров. Таїнство процесу, коли жива істота за пару хвилин перетворюється на сировину для майбутнього обіду.
Я сам досить рано напросився зарізати свою першу жертву, гуску, але не подужав: занадто слабко перетнув горло, так що кров не витікала, й вона ніяк не хотіла конати. «Замучив гуску» – короткий вердикт дідуся, котрий не витримав і зробив все як треба, потім дуже довго мене гнітив. Після того жодного разу я більше ніколи не намагався нікого різати, щоб не мучити.
У тому світі я дійсно любив більшість тварин навколо і не хотів мучити, але раз за разом завдавав їм страждань. Скинути з усієї сили кішку з ящика, де спали козенята, просто щоб показати свою старанність. Гратися з молодим півником так активно, що наступного дня він вмер, харкаючи сукровицею, бо я йому ненароком скрутив шию. Кидатися навмання ножем у загоні з тваринами і зрештою влучити просто в бік улюбленій козі. За останній випадок особливо соромно, що я так і не наважився зізнатися одразу. Рана була маленька й непомітна, але загноїлася, й бабусі з дідусем доставило чимало клопоту виходити ту козу.
Тварини, як і люди, мають досить яскраві й різні особистості. Як і люди, одні приваблюють, інші дратують. Особливо коли йдеться про життя і смерть. Мої вподобання рідко збігалися з практичним сенсом виживання тих чи інших тварин. Одну козу я ненавидів просто за те, що залишили жити її, а не її сестру. Я методично закидував її камінням, поки не став викликати у неї хтонічний жах просто своєю появою – моя здатність робити боляче на відстані перетворила її життя на постійний страх. Я ненавидів одну кішку просто за те, що через її існування топили всіх кошенят іншої – двох котів у господарстві було достатньо. В моєму запаленому мозку навіть з'явився план, як непомітно її позбутися. Восени зазвичай палили одне величезне вогнище з усього листя, хмизу й тому подібного органічного непотребу. Я мав вкинути її живцем в те вогнище, а на ранок розтоптати зітлілі кістки. На щастя, моя внутрішня чорнота компенсується моїм же внутрішнім боягузством – нічого подібного я не зробив, та й не зміг би зробити насправді.
Само собою, усе так само йшло шкереберть не тільки з тваринами, а і з людьми. За пів року до першого класу мене все ж змогли насильно впихнути в дитячий садок, щоб хоч трохи навчився ладнати з іншими дітьми. Чи варто говорити про те, що, звісно, й близько не навчився? Мене одразу ж зненавиділи як новачка майже всі. При відверто тупих та недалекоглядних вихователях, кожен день був битвою за виживання. Правда, тоді я мав досить великі габарити, як для свого віку, плюс достатньо недоумкуватої хоробрості, щоб битися наодинці проти натовпу і навіть добряче навалювати хоча б найменшим ворогам.
У тому постійному хаосі за мене одного разу заступилася дівчинка Ліна, окрім імені якої в мене залишився тільки один спогад – довге й чарівне чорне волосся. Вона й сама була неймовірно гарна, не тому, що заступилася, а об'єктивно. Двір Ліни знаходився на півдорозі з нашого дому до лугів, де дід пас кози, і ми часто тепло віталися, коли я проходив повз, а вона була на вулиці. За мірками дошкільного віку, то була, певно, любов. Любов, однак, недовга: в одній зі звичних групових бійок всіх проти всіх я добряче відтаскав Ліну за її чудове чорне волосся. Я правда не пам'ятаю, чому і навіщо. Наступного разу, коли я привітався до неї, проходячи повз її двір, вона мовчки показала язика, відвернулася й пішла геть.
Подальші спогади про неї в дитсадку у мене відсутні – чи вона взагалі перестала з часом ходити, чи просто уникала мене. Востаннє я побачив її випадково на вулиці вже в рік закінчення школи. Природно, вона мене не впізнала. Природно, вона виросла справжньою красунею. До сьогодні я так і не позбувся тієї звички виглядати її в її дворі, проходячи повз, хоча там багато років живуть інші люди, а Ліна вже мала б бути дорослою жінкою із власною родиною.
Потрапивши у школу, я одразу ж зненавидів одну з дівчат у паралельному класі. Напевно, навіть ви стикалися з таким, коли людина починає бісити з першого погляду, без жодної раціональної причини. У тому випадку в мене не було жодних інших думок, окрім однієї, найбільш очевидної: треба її вбити. Так, я вже знав, що то незаконно, але найрізноманітніші та найяскравіші плани вбивства у своїй голові старанно виношував.
Шкільне крило з першокласниками на перервах між уроками нагадує мавпячу клітку, де всі носяться чи б'ються. Одного дня в такому місиві вона виникла просто переді мною. Вона мене не бачила, мені здавалося, мене ніхто не бачить. Я простягнув руку і взяв її за шию. Ні, не намагався душити, просто доторкнувся і з жахом відсмикнув руку від однієї тільки думки, що міг зайти так далеко не у своїх фантазіях, а насправді. Я втік і довго та марно намагався відмити з руки вологий запах її поту, що ввижався мені скрізь. Мою ненависть зняло як рукою, і та дівчина повністю зникла з мого життя, хоч ми так і навчалися в сусідніх класах усі шкільні роки. Я навіть ніколи не знав її імені.
Мої рідні часто намагалися мене з кимось подружити задля соціалізації, але зазвичай від цього ставало тільки гірше. Одного разу мене звели з Женею, онуком бабусиної знайомої. Ми з Женею провели незабутнє літо, адже він виявився не меншим покидьком, ніж я сам.
Ми планували, а головне здійснювали чимало пакостей, як у його, так і в моєму дворі. Основною жертвою була рідна тітка Жені, груба дебела дівка з явними проблемами в розвитку. Ми використовували її недалекоглядність, щоб познущатися з неї достатньо відчутно, але не настільки, щоб нам за це прилетіло. Хоча не завжди, зокрема того разу, коли Женя тупо огріб її мітлою по спині. Щоб ви раптом не подумали про мене хоч щось хороше, я зайвий раз підкреслю, що завивання розумово відсталої негарної баби – то було для мене дійсно смішно.
Деякі речі, що ми робили, мені соромно згадувати навіть у такій відвертій сповіді. Як і взагалі соромно згадувати більшість того, що я накоїв і того, що досі живе в моїй голові. Усе перелічене вище – звісно ж, не повний список, а просто кілька прикладів, які першими спали на думку.
В одній із попередніх заміток я писав, що краще б мене ніколи не було. Читаючи те, ви могли б подумати, що то просто перебільшення через поганий настрій. А от ніхуя, блядь. Бо я себе добре знаю. Я лихий. Я завжди гірший, ніж ви можете про мене подумати.
Зважаючи на це все, мені самому дивно, що чим далі, тим більше я можу прикидатися нормальним. Мати нормальну сім'ю і справжню дорослу роботу, де дорослі люди цілком серйозно обговорюють важливі речі й переймаються за них. Так що іноді посеред якогось нудного важливого мітингу хочеться криком спитати, ви що, сліпі, невже ви не помічаєте, що я їбанутий?
Мої демони, чи просто темна частина мене так і продовжує жити всередині. На щастя, ніхто не в змозі читати думки, ніхто ніколи не осягне, що ж за чортова поєбота постійно робиться у моїй свідомості. Тим більше зважаючи на те, як добре з часів дитинства я навчився її ховати. Однак я ніколи не зможу позбутися страху, що одного разу втрачу контроль, і вся та чорнота, що так довго й старанно накопичується, знову вивалиться на тих, кого я по-справжньому люблю.
